Остап Вишня. Самостійна дірка.

Остап Вишня

САМОСТІЙНА ДІРКА

(часть 23)

НАША ЗЕМЛЯ! РАДЯНСЬКА ЗЕМЛЯ!

ПЕРЕМИШЛЯНИ – районний центр Львівської області Української Радянської Соціалістичної Республіки.

   Це тепер.

   А як же довго (ой, як довго!) це були «Пшемишляни» - містечко Львівського воєводства Ржечі Посполитої Польської.

   А як довго (ой, ще довше!) це було містечко, - я не знаю, як воно ся називало, - австро-угорської монархії.

   Ідеш непоганим шосе із Львова на Перемишляни, дивишся і праворуч і ліворуч, думаєш: «Чому це була Австро-Угорщина? І чому це Гітлерові хотілося, щоб тут була Третя Імперія? Чому? Їй-богу, побожеволіли люди!»

   Подивіться, прошу я вас, на той лісок. Ну, такий же самісінький дубок, як і під Лебедином на Сумщині. Ми хлопчаками в ньому проліски рвали, і фіалки, і білок ловили. Стоїть он там дубок. На такий самісінький дубок я колись біля Вязового на Полтавщині до кібчикового гнізда дрався…

   А ота балка… Хіба не така сама балка біля Хмельника на Вінниччині? І біля Ладанського монастиря на Прилуччині? І біля Романівки на Сквирщині?

   А рілля і праворуч і ліворуч від шосе?! Хіба не на такій самій ріллі росте на Полтавщині пшениця? І на Харківщині? І на Київщині? І на Правобережжі, і на Лівобережжі?

   А Австрія кричала, що це її споконвічна земля! Шляхетська Польща – що це земля її. Гітлер пінить, що ця земля має бути його.

   Їдуть назустріч вам парокінні гарби. Сидять на тих гарбах діди, сидять баби, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата…

   Коли б я теж їхав на гарбі й задрімав, а потім прокинувся, я б, зустрівшись із такою гарбою, обов’язково спинив би коні і спитав:

-         Тр-р-р! Драстуйте! Чи далеко ще, скажіть, будь ласка, до Дохвиці?

   А мені цілими століттями товкмачили, що отой дід, що з люлькою в зубах на гарбі сидить, що він, дід отой, - австріяка!

   Дивлюсь я на того діда і мимоволі регочусь:

-         Справді-таки, - достеменнісінький Габсбург!

   А потім иені і історичними, і географічними, і етнографічними даними, а найбільше гарматними пострілами й кулеметними чергами доводили, що ота бабуся, величезною теплою хусткою замотана, що вона не сестра баби Риндички з «По ревізії», а «уродзона» шляхтянка, прямий нащадок Станіслава Понятовського.

   А потім Гітлер, напустивши на цю землю «пантер», «тигрів» і простих, і «королівських» танків, моторизованої піхоти, почав доводити, що ота чорнобрива молодиця, кароока й вишнегуба – не Оксана Пшенична, а Берта чи Герта Трінкенбрінкен.

   І чому саме той гнідий кінь може виплодитися тільки в австро-угорській монархії чи в шляхетській Польщі і збільшувати кількість кінського поголів’я вищезазначених держав?

   Бачив я одну корову, і гусака, і курей бачив – нема в них ні віденського шику, не потребують вони щоранку кави по-варшавському, - таку саму корову я колись пас на Полтавщині, таких самих курей гляділа щоранку моя баба, чи вони з яйцем, і такий самий гусак сичить тепер під Охтиркою, ганяючись за моїми онуками.

   Земелька, братця мої, земелька!

   І те, що в земельці! Надра, братця мої, надра!

   І віковічна рабська праця отих дідів, отих бабів, чоловіків, жінок, хлопців, дівчат! Отих батьків, братів та сестер наших!

   А з земельки тої та з надрів, і з одвічної рабської праці батьків, братів та сестер наших – і віденьський шик, і кава по-варшавському, і товсті стегна у Берти чи Герти Трінкенбрінкен.

   За Перемишлянами є село з типовою австро-угорською чи польською та, мабуть, і німецькою назвою Ладанці.

   У тому селі є школа, - ну така ж самісінька, як і та, що я в ній починав, як моя баба казала, «обучення» в одному з прекрасних сіл благословенної Полтавщини.

   Бігають біля школи хлопчаки, дівчатка. Такі самісінькі хлопчаки, і такі самісінькі дівчатка бігають і в нас у кожному селі, біля кожної радянської школи.

   І хіба тільки австро-угорсько-польсько-німецький кашкет, що накрив отому хлопчиськові не тільки голову, а й вуха і очі, і козирком торкається підборіддя, - кашкет не знати якої частини, з якої завойовницької армії, - хіба тільки він різнить того хлопчиська від полтавського Івана в батьківському капелюсі.

   - Як тебе звуть?

   - Владко!

   - А скільки тобі літ?

   - Вісім.

   - А в школі вчишся?

   - Так.

   - А добре вчишся?

   - Так.

   - А може, кепсько?

   - Ні.

   - А вчителів у вас багато?

   - Двоє.

   - Обоє вчительки?

   - Ні. Один вчитель, а одна вчителька.

   - А вчителька тебе б’є?

   - Ні.

   - А чому?

   - Вона хороша!

   - А може, треба було б інколи за чуба смикнути?

   - Ні.

   - А чому ні?

   - Я хороший.

   У школі повно люду. Більше жінок. Мужеська стать – здебільша літні чоловіки, діди.

   Дивитесь ви на них, дивляться вони на вас…

   На отаких саме потомків Габсбургів і Янів Собеських дивились ви і на Харківщині, і на Полтавщині, і на Київщині…

   Ви – на них, а вони – на вас.

   І очі ті, і постаті ті, - тільки очі журні та постаті пригноблені.

   І от виходить перед них людина, так років йому з тридцять п’ять, чорнявий, неголений, обличчя бліде, погляд розгублений.

   Виходить і починає говорити:

-         Громадяни! Ви мене знаєте. Я є «станичний» бандерівців у нашому районі. Я закликав вас битися з радянською владою, закликав вас не коритися, убивати радянських людей, я наказував вам ховатися по схронах, по лісах. Я наказував палити хати і вбивати тих, хто переходить на бік радянської влади, і не тільки вбивати їх самих, а й нищити їхніх батьків, жінок, дітей… І от тепер я каюсь в тому, що я, а зо мною і мої колишні друзяки наробили… Тепер я зрозумів, скільки лиха, скільки горя ми наробили своєю роботою. Тепер мені ясно, куди вели нас наші ватажки, куди вів нас Бандера. Ні для кого вже не секрет, що Бандера, а разом з ним і всі ми, бандерівці, працювали за вказівками німецького гестапо, і правильно нас називають українсько-німецькими націоналістами. Я закликаю всіх тих, хто йшов за мною, з’явитися до представників радянської влади і здати зброю. Я закликаю всіх тих, у кого є родичі, що ще не з’явилися до радянської влади, хай виходять із схронів, хай ідуть і працюють разом з радянською владою і разом з усім радянським народом. Ви ж усі чули відозву Радянського уряду, що ніякої кари тим, хто добровільно прийде, не буде. Ви ж бачите, - я живий, нічого прикрого мені радянська влада не вчинила.

   Сидять жінки, сидять чоловіки. Сидять, слухають…

   Слухають одного з тих, що цілими десятиріччями отруювали націоналістичним чадом їхній мозок, обдурювали їх, залякували, лудили їхні очі, непокоїли душу, заганяли в ліси, в схрони, в ями…

   Сумні в них обличчя, суворі.

   І от відчуваєш, що всі вони давно вже зрозуміли, що їм треба робити, що вже знають вони, «чия правда, чия кривда, чиї вони діти», та, десятиліттями залякувані тими-таки бандерівцями, вони боялись за себе, за дітей, за онуків.

   Боялися тих же бандерівців.

   Сидить біля нас за столом вісімдесятилітній дід.

   Сидить, а по лиці в нього котяться горошини-сльози.

   І тихо-тихо шепоче нам:

-  Мій онук у лісі був. У них, у бандерівців. Оце перед святами переказав, що прийде. Додому прийде. Дізналися вони – впав мій онук. Нема в мене тепер онука. вісімнадцять літ йому було. Файний хлопець був.

   І горошини-сльози зарясніли на лиці у вісімдесятилітнього діда.

   А скільки таких сльоз пролилося чкерез каїнову роботу німецьких посіпак?!

   Кого вони хотіли віддати в фашистське рабство? Оцей прекрасний народ, що перед нами сидить і на нас своїми прекрасними очима дивиться?

   Народ, що, віками одірваний од великої України, зберіг і мову, і культуру, і любов до мови й культури.

   Йому сказали:

-         До нас завітали такі і такі українські радянські письменники! Знаєте ви їх?

-         Знаємо! У нас їхні твори є!

   Народ, що в тяжку хвилину свого життя, спричинену йому ворогами, в яких він одразу не розпізнав своїх ворогів, на звичайнісінький людський жарт вибухає таким веселим сміхом, - такий народ не може бути не прекрасним, а значить, не може бути не радянським, бо так може, так уміє сміятися тільки радянський народ!

   А радянський народ може жити тільки на радянській землі!

   Значить, - земля ця – наша земля, радянська земля!