Остап Вишня
ПРО «СУПЕРФОСФАТ», ПРО «МИЛО», ПРО «БІЛУ НЕДІЛЮ», ПРО «ВЕЛИЧЕЗНЕ ОДІЯЛО»
І ПРО ВСЯКІ ТАКІ ІНШІ ЧУДЕРНАЦЬКІ-ДУРУНДАЦЬКІ РЕЧІ
Дозвольте невеличке «переднє слово», чудо-запитання:
- Знову усмішки?! Та помилуйте!
І даю відповідь:
- Так! Усмішки! І навіть обов’язково!
Не мислю-бо інакше переробки всього нашого «медлительного» життя на нове, бадьоре і сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати? Нове життя будувати з сльозами?! Ідіть ви к чорту з своїми сльозами! Мені нове життя у с м і х а є т ь с я! І я йому у с м і х а ю с ь! Через те й у с м і ш к и!
* * *
А тепер почнемо.
Насамперед не можу не подякувати Барвенківському (Ізюмщина) штабові культурного походу за те, що він запросив нас, письменників, узяти в культпоході участь.
Скільки нового! Скільки незнаного!
Спасибі! Велике спасибі!
Таке завбільшки спасибі, як ті «одіяла», що їх шиють десь там у Барвенковому спеціально для «колехтиву», для «камуни». Аж на цілих сімдесят п’ять чоловіка одіяло!
- Ото, значить, як ізженуть усіх нас до «колехтиву», покладуть рядочком сімдесят п’ять чоловіка, - отак чоловік, а отак жінка, - укриють отим одіялом, вдарять у гудок – спи! А потім вдарять у гудок - уставай!
Я дуже добивався у товаришів з культштабу:
- Та покажіть же, будь ласка, хоч одним оком гляну, яке воно, оте одіяло?
- Е, - кажуть, - не покажемо! От як уже пошиємо, колективи повкриваємо, тоді пожалуйте! Ми й вас укриємо.
- А все ж таки, - питаю, - звідки ж ото ви до таких одіял додумалися?
- То ви не в нас, - кажуть, - питайте. То отам, біля церкви, або на базарі, або в отих «двориках», де в ямах під гноєм сотнями пудів пшеницю викопували…
- Іч як! Непогано вигадано! Оот тільки незручно буде вилазити з-під того одіяла, як, - кажу, - вночі потребується! Сімдесят п’ять чоловіка тривожити доведеться!
- Заборонять уночі вилазити! Як у гудок ударять – тоді вилазь!
- Ну й строгості пішли!
- А ти думав?!
* * *
Район суцільної колективизації…
А в районі ж у тім і «експертники», і «десятипроцентники», і попи, і паламарі, і мельники, і олійники, і крамарі, і «коровники», і монахи, і ворожки, і спекулянти.
Букет!!!
Так не буде вам одіял на сімдесят п’ять чоловіка?!
Не на сімдесят п’ять вигадають, а на сімсот п’ятдесят…
І від церкви до церкви, від базару до базару, від крамниці до крамниці пливе «одіяло на сімдесят п’ять чоловіка», пливе «суперфосфат», пливе «мило», а за ними слідком чимчикує «біла неділя».
А все це вкриває таємниче: «Снилося мені…»
* * *
- Драстуйте!
- Драстуйте!
- Чули?
- Що таке?
- Чули, що з старими в колехтиві робитимуть?
- А що?
- На суперфосфат перетиратимуть!
- Та ну?!
- Їй же богу! Декрета оце такого видано, машини такі понакуповувано, як которий старий, так його в барабан, крутне, терне, - а в лантусі вже з нього суперфосфат…
* * *
- Драстуйте!
- Драстуйте!
- Чули?
- Що таке?
- Чули, що з старими в колехтиві робитимуть?
- А що?
- На мило переварюватимуть!
- Та ну?
- Казанів таких понаставляють, і як котрий старий, зразу його в казан – і кипить! А потім на миловарню!
* * *
- І прийде. голубонько, незабаром, «біла неділя». Тоді все полотно із скринь повибирають та в одне місце позвозять, так тоді ж уже, голубонько, все в селі від того полотна біле буде, біле! А ми з вами, голубонько, чорними сльозами в ту білу неділю умиватимемось!
* * *
- Снилося мені! Снилося мені, голубонько, що прийшла до мене богородиця, вся в сіянії… Стала ж вона, матінка, наді мною та як не заплаче: «Ой не йди ж ти, не йди ти Меланіє, в ту комунію! Та ні йконочки ж там, ні лампадика!..» Прокинулася я, а від мене щось біле в сяєві у вікно тільки – мельк! Плакала вже я, плакала і молилася.
* * *
Од церкви до церкви, од базару до базару, від крамниці до крамниці пливуть «одіяла» з «милом», з «суперфосфатом», з «білими неділями»…
Пливуть ярками, городами, глухими стежками, чіпляючись за ряси, за чорні хустки, за старечі плечі, за ями для пшениці, за патенти…
А ланами пшеничними вітер степовий розносить паростки нового життя…
Падають ті паростки на наймитсько-бідняцько-середняцькі поля і встають від них «Червоні маяки», «Живі річки», «Нове життя», «Червоні прогреси», «Червоні Жовтні» - сози, колективи, комуни.
І не закриєш їх ніякими «одіялами», не перетреш їх ні на які «суперфосфати», не перелякаєш їх ніяким «милом»…
А сниться їм не богородиця в «сіянії», а великі зернові фабрики…
23.02.1930
Tags: Остап Вишня, коллективизация
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
vborgman's journal
Previous
